Сьогодні наша громада зі сльозами на очах прощалася із Захисником України — Юрієм Бабійчуком.
Людиною, яка не просто виконала свій обов’язок перед Батьківщиною. Він зробив значно більше. Він став на захист України тоді, коли ще не всі усвідомлювали, що війна може бути такою довгою, виснажливою і болісною. І з 2015 року Юрій стояв на передовій — боронив нашу державу, нашу свободу, наш дім.
Народився Юрій Бабійчук 23 червня 1973 року в селі Великий Жванчик, у родині працьовитих колгоспників. Залишившись у 12 років без батька, він узяв на себе чоловічу ношу — підтримував матір, допомагав у господарстві, ріс у праці та відповідальності.
Після закінчення школи у 1990 році пішов працювати механізатором, а вже наступного року був призваний до лав української армії. Службу проходив у місті Козятині. Після повернення з військової служби продовжив працювати в рідному колгоспі.
У 1996 році Юрій одружився. У тому ж році в родині народилася донька Валентина, а вже за рік — син Павло, який, на жаль, помер від тяжкої хвороби. Та життя продовжувалося — у родині з’явилися ще двоє дітей: донька Тетяна (1999 року) та син Іван (2002 року), який сьогодні також стоїть у строю Збройних Сил України.
Коли у 2014 році на схід прийшла війна, Юрій не вагався — одним із перших пішов добровольцем на фронт.
Він боронив українську землю на Донецькому напрямку — в районах Авдіївки та Горлівки. Близько півтора року провів у зоні бойових дій, після чого отримав статус учасника бойових дій.
Повернувшись із фронту, Юрій разом із родиною переїхав до Хмельницького. Там здобув фах водія-тракториста, працював у комунальних підприємствах, а також на “Новій пошті”. Проте серце завжди тягнуло його додому — у рідне село, до землі, на якій минуло дитинство. І він повернувся до Великого Жванчика.
Для односельчан Юрій був простою, щирою, доброю людиною — завжди готовою допомогти, підставити плече, підтримати словом і ділом. Він не шукав легких шляхів і не ховався за чужими спинами.
Коли ж у 2022 році війна знову накрила Україну повною силою, Юрій знову встав до строю. Бо міг. Бо вмів. Бо вірив у перемогу.
Служив у Збройних Силах України, зокрема на Чернігівському та Запорізькому напрямках. Працював у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.
Та, на жаль, тяжка хвороба підкосила його мужнє серце. Останні два місяці Юрій лікувався у медичних закладах, і 10 листопада 2025 року його серце зупинилося…
Сьогодні ми схиляємо голови перед родиною нашого земляка.
Діти втратили батька. Дружина — чоловіка. А громада — свого сина, свого Захисника.
Разом із болем — у серцях живе гордість. Гордість за Людину, яка залишила на цій землі невитравний слід честі, доблесті й любові до України.
Поховали Юрія Бабійчука з усіма військовими почестями в його рідному селі.
Нехай Господь прийме його світлу душу у Свої обійми.
Вічна слава Захиснику України!
