Цього скорботного дня над нашою громадою ніби згасло сонце… У серцях запанувала темрява від болю й втрати. Ми схилили голови в невимовному горі, прощаючись із Героєм, що поклав своє молоде життя на жертовний вівтар свободи України. У вічність пішов той, кому було лише 25... Хлопець, який мав би жити, любити, виховувати сина — а натомість загинув у бою, тримаючи в руках зброю, а в серці — нашу Батьківщину.
На весняну землю, пронизану кров’ю, зійшла ще одна сльоза війни.
23 березня 2025 року чорним болем увійшло в серце нашої громади. Під час виконання бойового завдання, в районі населеного пункту Григорівка Бахмутського району Донецької області, загинув наш земляк, кулеметник 1 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти 2 стрілецького батальйону, солдат КУШНІР Станіслав Вячеславович.
Юне життя, сповнене мрій, любові, надій — обірвалося під вогнем війни.
Станіслав народився 11 грудня 1999 року в селі Мушкутинці. Усе його дитинство пройшло на рідній землі — у знайомих стежках, у теплі маминої усмішки, у звуках дзвінкого сміху з шкільного подвір’я. Ще малим, він мріяв бути воїном — сильним, мужнім, справжнім.
Тому після 8 класів він вступив до Кам’янець-Подільського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, де став одним із кращих. Там його запам’ятали не лише як відповідального і витривалого, а й як талановитого — він гарно співав, захоплювався спортом, був справжнім другом і опорою для інших.
Згодом розпочав трудову діяльність — спочатку в газконторі рідного міста, а згодом поїхав на заробітки до Польщі. Але серце його було вдома, в Україні. І в 2020 році він повернувся не просто додому, а до свого покликання.
Спершу пройшов строкову службу. Та вже через місяць, не вагаючись, підписав контракт на три роки. Він обрав шлях, де кожен день — між життям і смертю.
З початком повномасштабного вторгнення, Станіслав знову пішов на передову. Під час служби в Миколаївській області створив власну сім’ю та став батьком маленького Матвія.
У грудні минулого року востаннє приїхав у рідне село побачити рідних. Лише десять днів… І знову — дорога на фронт. Цього разу на Донецький напрямок.
21 березня Станіслав ще розмовляв із матір’ю. Голос був спокійним. Сказав, що все добре, що має відвезти побратимів на позицію й повернутися. Але він не повернувся…
Через день — страшна звістка. Кров застигла в жилах, серце розбилося на тисячу осколків.
У глибокій скорботі залишились матір, батько, син Матвій, четверо братів та сестра.
А разом із ними — у скорботі ми всі.
Під звуки Гімну, під скорботний залп почесної варти і з прапорами в руках провели Станіслава Вячеславовича як справжнього Героя.
Схиляємо голови в глибокій пошані. Пам’ять про нього житиме вічно — в наших серцях, в кожному нашому дні, здобутому його мужністю.
Світла пам'ять тобі, Герою…
Тепер ти вічна зірка на небі, що освітлює шлях до Перемоги.
