Старший солдат Лукашек Олексій Григорович, позивний «Лукаш», помер 11 лютого 2025 року у відділенні екстреної медичної допомоги в місті Суми від отриманих поранень, несумісних з життям, в Курській області.
Йому було лише 39…
Олексій народився 26 січня 1986 року в селі Сокілець. Він зростав у великій родині, змалку вирізнявся наполегливістю, розумом і добрим серцем. У 1993 році пішов до 1 класу Сокілецької загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів, яку закінчив з відзнакою. Потім вступив до Новоушицького технікуму механізації сільського господарства, де отримав спеціальність механіка. Згодом працював підприємцем у Києві.
Створив сім’ю. Разом із дружиною Наталією виховував четверо дітей, мав мрії та великі плани. Але війна безжально забрала в нього все: і спокій, і родинне тепло, і саме життя…
З початком повномасштабного вторгнення Олексій не зміг залишатися осторонь. 22 серпня 2022 року він став на захист Батьківщини, добровільно приєднавшись до лав Збройних сил України. Олексій пройшов навчання у Великій Британії для десантно-штурмових військ.
Боронив рідну землю в Донецькій, Харківській та Курській областях. Брав участь у боях за Соледар, Часів Яр, Бахмут. Виконував обов’язки старшого водія 77 окремої аеромобільної бригади ДШВ Збройних сил України військової частини А4355.
Олексій був надзвичайно чуйною людиною. Так під час виконання військових обов’язків у Бахмуті боєць натрапив на маленького наляканого песика. Він не зміг залишити його там і забрав з собою. Назвав собачку «Сніжок». Деякий час він служив разом з Олексієм, а згодом - волонтеркою Іванкою передав його додому в Дунаївці.
Олексій постійно був поруч із побратимами, завжди готовий допомогти, підтримати у найтяжчі хвилини. «Льоша, наш Льошка…», - так називали його побратими.
«Я безмежно вдячний Богу за те, що колись познайомився з Олексієм. Я безмежно вдячний йому за всі роки, які ми пройшли у цій клятій війні. Я мав честь служити разом з ним, він - неймовірна людина. Олексій - приклад усього для мене, абсолютно всього… Я вдячний йому,що він був завжди поряд, ми багато зробили разом. Пробач, друже,що я не зумів тебе повернути до родини, але я знаю,що ти з нами завжди поряд. Ти навіки в наших серцях…»,- з хвилюванням згадував командир Олексія, з позивним «Бєс». Олексій для нього був не лише побратимом, а став хресним батьком його сина. Своїм дітям він подарував прапор бригади з підписами побратимів.
За відвагу та відданість Україні Олексій був нагороджений нагрудним знаком «Золотий Хрест». І неспроста…
- Одного разу до нього звернувся командир батальйону з проханням допомогти вивезти поранених та загиблих військових іншої бригади в районі Часового Яру, оскільки там дуже складна ситуація і потрібен водій з досвідом, - розповідає дружина Олексія. - Він погодився, а мені сказав: «Не хвилюйся, але я не можу по-іншому, бо там - поранені і, можливо, когось ще встигнуть врятувати, а загиблих хтось шукає…». Три доби він не виходив на зв’язок і без відпочинку вивозив військових.
Кажуть, що у людей є передчуття, і в Олексія воно було… 26 січня йому виповнилося 39 років.
8 лютого його приїхала привітати дружина.
- Коли він проводжав мене на залізничному вокзалі додому, - пригадує Наталя, - сказав: «Таке відчуття, що це - наша остання зустріч, що я тебе бачу востаннє…». Його слова я не забуду ніколи... Прохала: поїхали зі мною до дітей, але він не піддавався на мої вмовляння. «Я не боягуз, я не кину своїх хлопців. Мене чекають, не можу підставити свого командира»,- таку відповідь я почула.
Не віриться, що його більше немає. Не можу навіть уявити, як я буду без нього…, - з болем каже дружина Наталія.
11 лютого 2025 року, отримавши смертельне поранення в Курській області, Захисник помер у відділенні екстреної медичної допомоги в місті Суми.
На Захисника вдома чекали мати, батько, брат, сестра, дружина, діти та рідні.
Поховали Героя з усіма військовими почестями у рідному селі Сокілець.
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) (Указ Президента України № 223/2025 від 9 квітня 2025 р.)