Ранок 10 травня 2022 року став чорною сторінкою в історії нашої громади. Дунаєвеччина втратила свого захисника – Леоніда Юрійовича Ситнікова. Командир відділення зенітного взводу старший сержант Леонід Юрійович Ситніков воював у складі 24-ї окремої механізованої бригади. І 6 травня героїчно загинув у бою поблизу Попасної на Луганщині. У ті гіркі хвилини уся наша громада щиро поділила горе сім’ї і схилила голову в глибокій скорботі.
Він народився 16 серпня 1976 року в Дунаївцях, на Могилівці. Навчався в середній школі № 3, закінчив місцеве професійно – технічне училище. Названий на честь свого діда, який помер у 76 років, а через 3 три дні народився онук. Щось у цьому було символічне, сакральне, бо в повній мірі віддзеркалював особистість свого предка – діда Леоніда Акімовича, який був військовим музикантом і пережив полон в часи Другої світової війни. Леонід перейняв не лише його зовнішність, але і здібності, як от схильність до музики. Цікавий факт з його біографії розповідає сестра нашого Героя Наталія Раєвська. Старша за брата на п’ять років вона пригадує, як, навчаючись у третьому класі ще старої школи, Леонід, не повідомивши матір, самостійно записався в музичну школу, щоби вчитися гри на баяні. Згодом цей дар він не втратив, а попри різні життєві випробування продовжував співати в хорі і на слух відтворити будь - яку мелодію.
Мабуть перейняв у дідуся Леоніда схильність до кулінарії. Якщо ви бачили фото наших вояків у шанцях, які ліплять вареники, то це про нашого Героя. Бо був наш хлопець гостинним, скромним і дружнім.
Не почувши дідового слова за свого життя, він пробував йти його шляхом і пов’язати своє життя з військовою справою. Поступав до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Тоді на заваді стало здоров’я Леоніда, а в подальшому була ще одна спроба вступити до Кам‘янець-Подільського вищого військово-інженерного командного училища імені В. К. Харченка, але теж безуспішно.
Далі була служба у війську і попри нелегкі армійські будні, треба відзначити, що службу Леонід проходив в досить таки комфортних умовах. Наче військова справа намагалася реабілітуватися перед раніше створеними труднощами в бажані Леоніда стати військовим.
Наш воїн був працьовитим, тому не цурався жодної роботи. Знайомі йому були і робота в сільському господарстві, і гра в ансамблі. Зрештою, він зосередився на роботі з комп’ютерними програмами і створював зовнішню рекламу в майстерні, яка займалася порізкою скла. Цікавився Леонід і археологія.
Життя, як життя. Одружився, нажив двоє діток, будувався на малій батьківщині. І хоч подружнє життя не склалося, Леонід завжди відчував відповідальність перед своїми дітьми, опікувався ними, допомагав матері і сестрі.
Коли 2014 року отримав повістку, довго не вагався. Хоча і страшно було рідним після Іловайська відпускати його до війська, проте стримувати не стали. Часи були важкі, доводилося і бронежилет, і каску самим відправляти своєму солдату, користуючись послугами Нової пошти. За час служби рідні дізналися де знаходиться на сході Вуглегірськ, Дебальцеве, Зайцеве… У спогадах сестри малюються страшні картини, коли Леонід виходив з «дебальцівського котла», коли смерть була зовсім поруч, щомиті намагаючись зазирнути тобі в очі; коли неодноразово горіла його машина, а поруч гинули побратими; коли доводилось пішки долати кілометри під вогнем ворога.
Минув рік служби. Ті події залишилися позаду. А попереду було життя без фронтових відзнак, але з необхідністю доводити керівництву, що твій підрозділ був там, на самому передку, в оточені. Була велика рішучість не повертатися до військової справи, але життя скоригувало плани…
2021 року Леонід пішов служити добровільно, підписавши контракт - гостра відповідальність батька перед своїми дітьми нікуди не пропала, хоча жив вже з іншою жінкою. Його прийняла все та ж 24-та окрема механізована бригада імені короля Данила. Було навчання, а після Яворова - Попасна.
Коли рідні відправили посилку, то думали, що не дійде, бо минав час і вона десь загубилася. Але тут подзвонили з Дніпра і повідомили, що передача надійшла, вона є, але до Бахмута посилки вже не возять. Пошта отримала добро на розформування передачі. А як могло бути інакше. Харчі є харчі, і місто в той час приймало чимало переселенців, тому і було з ким поділитися найнеобхіднішим. А 3 травня Леонід зателефонував і повідомив, що… отримав посилку. Знайшли таки добрі люди можливість доставити бійцю на фронт передачу від рідних.
Скільки Леонід не телефонував з передової, ніколи не жалівся. Коли відзначали на позиціях Великдень, то наче щось знав наш боєць, хотів вийти на останньому в своєму житті фото якнайкраще. У розмовах з рідними у нього завжди було все у нормі, все гаразд, а тут за два дні каже: так вже б’ють, так б’ють… З 6 травня Леонід на зв’язок не виходив. Коли 9 травня рідні пішли до військкомату, то відчували, що працівникам важко дивитися їм в очі... А на другий день, зранку 10 травня, отримали трагічну звістку.
У цьому щось проглядається містичне, але героїчний дідусь нашого Героя ще раз нагадав про себе наприкінці світлого життя онука. Леонід Ситніков загинув на Луганщині, в селі Калинове-Борщувате, що біля Попасної – поруч з тим місцем, де народився його дідусь (Михайлівка, Алчевськ)...
13 травня Дунаєвеччина провела в останню путь мужнього Захисника, який захищаючи свободу, суверенітет і незалежність України пожертвував найдорожчим – власним життям. Вшанувати Захисника і провести його в останню путь прийшли його рідні, близькі, містяни, керівництво громади, військовослужбовці та представники духовенства. Ім’я Леоніда Ситнікова навіки «золотими» літерами вписано в історію України та Дунаєвецької громади. Йому назавжди 45...
Указом Президента України №460/2022 від 30 червня 2022 року «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Леоніда Юрійовича нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).