🕊На жаль, ми й далі відчуваємо біль непоправних втрат… Втрачаємо тих, хто був опорою своїх родин, гордістю громади, силою і щитом нашої держави. Втрачаємо воїнів, які мали мрії, плани, віру в перемогу та щире бажання повернутися додому.
Сьогодні наша громада попрощалася і провела в останню земну дорогу Захисника України — ПАРШИКОВА Олексія Івановича, який віддав своє життя, боронячи кожного з нас і рідну українську землю від московської навали.
6 грудня 2025 року, на запорізькій землі, у районі населеного пункту Оріхів, обірвався земний шлях Олексія — мужнього, чесного, стійкого Воїна, який до останнього подиху стояв у строю за Україну.
Олексій народився 8 вересня 1976 року в росії, однак його серце й доля назавжди були пов’язані з Україною. Коли хлопчикові виповнилось три роки, родина переїхала до села Велика Кужелева, де й минули його дитинство та юність. Після закінчення місцевої школи навчався у Хмельницькому ПТУ, опановуючи будівельну справу, а згодом — у Кам’янець-Подільському будівельному технікумі.
Шукаючи можливостей для розвитку і кращого майбутнього, він працював за кордоном, але повернувся додому, бо саме тут знайшов своє найбільше щастя — зустрів кохання, створив родину. Разом із дружиною працювали за кордоном, і саме там народився їхній первісток — син Андре.
Згодом молоде подружжя повернулося до рідного села, де життя наповнилось турботами, працею, мріями, а згодом — народженням донечок-близнят Вікторії та Валерії.
Це було життя, у якому панували любов, тепло й надія. Здавалося, так буде завжди…
Але коли на українську землю прийшла велика біда — війна, Олексій не вагаючись ступив на шлях Воїна. У перший же день повномасштабного вторгнення він добровольцем став до лав захисників. Шість місяців служив у ТЦК, після чого був направлений до Києва, а далі — на один із найважчих напрямків — Запорізький.
Там, де свистіли кулі й здригалася земля, Олексій проявив свою справжню сутність — силу, мужність і безмежну любов до Батьківщини. Він був поранений, проходив лікування в Запоріжжі та Хмельницькому, але після реабілітації знову повернувся на передову. Бо так веліло серце. Бо знав, що його чекають, що має стояти за тих, кого любив понад усе.
🏅За проявлену відвагу та незламність Олексій був нагороджений відзнакою «Козацький хрест за бойові заслуги» та нагрудною відзнакою України «За відвагу».
Удома йому вдалося побути востаннє 2 грудня… А вже за кілька днів, у День Збройних Сил України, він прийняв свій останній бій.
💔Без люблячого плеча, без підтримки та світла його присутності залишилися мати й батько, троє дітей, сестра та троє братів.
Він став частиною історії нашої громади та нашої держави. Частиною боротьби за волю, яку не маємо права зрадити. Пам’ять про Олексія буде жити в кожному з нас, у кожному кроці до перемоги, у кожному мирному ранкові, за який він заплатив найвищу ціну.
Сьогодні провести мужнього Воїна прийшли священнослужителі, військовослужбовці, побратими, керівництво громади, друзі, сусіди, усі, хто знав і поважав його.
Ми сумуємо разом, бо втратили Героя, який віддав своє життя за те, щоб ми жили.
Олексій — приклад справжнього патріота: хороброго, сильного, гідного. Він до кінця виконав свій обов’язок — і як Воїн, і як громадянин, і як чоловік, який любив свою країну.
Наш Герой назавжди залишиться у наших серцях.
Світла пам’ять.
Вічна шана.
🕯Вічна Слава полеглому Захиснику!
