Без права на забуття...
Сьогодні, 27 січня, в усьому світі вшановують пам’ять жертв Голокосту. Голокост – це біль і жах, це трагедія, яка тривалий час замовчувалась. І лише у 2005 році спеціальною резолюцією ООН, в день звільнення радянською армією у 1945 році в’язнів найбільшого нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау в Освенцімі, був заснований Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.
Україна – це країна пісні і краси, але в роки голокосту вона стала країною смерті. Смерті безвинних…В Україні єврейський геноцид носив особливо жорстоку форму. Загальна кількість загиблих українських євреїв майже 2 мільйони людей.
Чорним, кривавим символом Голокосту став звірячий розстріл у Бабиному Яру. Лише за 48 годин там закатували 33 тисячі дітей, жінок та чоловіків.
Свої «Бабині Яри» є практично в кожній окупованій нацистами області. Рясно всіяна ними і Дунаєвеччина. На одному із таких місць, біля братської могили жертв Голокосту (фосфоритної шахти) у с. Дем'янківці сьогодні відбувся мітинг-реквієм в пам'ять загиблих євреїв Дунаєвеччини. Присутні низько схилили голови перед тими невинно убієнними людьми, які загинули мученицькою смертю, вшанували їх хвилиною мовчання та поклали квіти до пам’ятного знака. Про жахіття війни, величезну людську трагедію та необхідність пам'ятати гіркі сторінки минулого, щоб ніколи не допустити подібного, - говорили в своїх виступах голова Дунаєвецької єврейської общини Тетяна Ройзіна, голова єврейської місіонерської общини Юрій Селецький та активна жителька громади, місцева поетеса Наталя Мазур.
Тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я. Жадане й драматичне його очищення, радісне й гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил… надто тяжкі втрати.
І тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш славний народ, гідний прекрасної долі.
Просякнута кров’ю мучеників українська земля породила патріотів національної духовності, які рішуче заявили світові своє національне кредо словами великого поета Василя Симоненка «Народ мій є, народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ».
Лежить холодна тиша на гілках
Високих сосен, що торкають хмари.
У шахті фосфоритній затиха
Із вічності відлунням голос Сари.
***
- Моя кровинко, тихо! Спи, не плач, -
Згорьована вмовляє сина мати. -
За тебе я молилася, та бач...
Ніхто вже нас не прийде рятувати.
- Чому надсадно плачуть, мамо, всі.
Біди, немов, чекають, а чи страти?
- Ти не зважай на плач той, уві сні
Не страшно буде, сину, помирати.
- Скажи, матусю, нащо Авігаль
У воду кинула малу дитину,
Коли нас через міст вів поліцай?
- Вона її так рятувала, сину...
- Я їсти, мамо, хочу... Дай шматок
Тієї хали, що пекла ти в печі.
А ще води би випити ковток...
- Про це згадав ти, сину, не до речі.
- До хедеру я, мамо, дуже звик,
У мене друзів там було багато.
Освоювали Тору та іврит,
Щоби могти з раввіном розмовляти.
- Ти знаєш, сину, як молились ми, -
В її очах спалахує розпука. -
Смолу розпечену на тім'я налили,
І Ребе наш помер у лютих муках.
- Мені так важко дихати, чомусь...
Хтось у пітьмі там просить допомоги.
Ридає тяжко... Мамо, я боюсь...
- Ох, сину, сину... Не тримають ноги...
- А завтра, мамо, як настане день,
Чи будуть ще нас мучити прокляті?
- Не буде, сину, ворогам прощень! -
Сказала стиха і... замовкла мати.
Земля волала, клянучи війну!
Межи трьох тисяч знищених у шахті,
Маленький хлопчик з мамою заснув...
Завмерли сосни, стоячи на варті.
***
Лежить холодна тиша довкруги,
Деревами вдивляючись у вічність.
Звучать щороку в шахті молитви,
І люди палять поминальні свічі.
Наталя Мазур.
